Там, де велика вода не стримує хвилі
твій капітан пристане човном до берега.
Профіль його тонкий, сонце його на схилі.
Все, що його чекає – плодове дерево,
те, що тримає небо руками-вітами.
Гнізда пташині сховані серед зелені.
Як неспокійно нині: прощально й вітряно…
Долі людські, як зерна, в борошно змелені.
Твій капітан – чужинець між перехожими.
Хвиля об берег б’ється, щоб стати бризками.
Так за життя чекала і зараз схожі ви:
ти і тендітна яблуня біля пристані.
*
Ось тепер і тобі випало бути знеціненим та осміяним, каже Бог.
Разом підемо цим шляхом тернистим, тепер удвох.
Я тобі покажу де підводні камені, а де рибальські човни,
і якщо хтось вирушить по воді, не вагайся, іди сміливо за ним.
Ось тепер і тобі обирати вирок між двох однакових «не жилець».
Наче в змові недобрій усі проти тебе: і дух святий, і великий творець,
і торговка травами, що зілля поплутала здуру й не того дала…
Ще й нещасників сіре, безсиле військо, нетерпляче чекає тебе до лав.
Захурделило… снігу сліпого стільки, що світу навколо не розбереш.
Що ж ти плачеш, сердего, наважся свій жереб витягти врешті-решт.
Там нічого нового попереду: ночі безсонні та надщерблені болем дні.
Тільки сніг ще нічого не зна та слухняно пада тобі до ніг.
Тільки сніг, як єдина істина, по землі, над землею та звідусіль.
Так Господь твій тебе несподівано на побачення запросив.
Запорошує спогади снігом, замітає сліди, наче янгола білим крилом.
Піднімає осміяних, обіймає знецінених, пробачаючи те, чого не було.
*
Говори зі мною, Саро, знаками говори.
Я ховаю в торбині книгу, яблука та полин,
я стою одна за парканом твоїм старим.
Як не впустиш мене, то хоч яблука забери.
Не сварися на мене, Саро, ти снилася – я прийшла.
Як і в тебе колись, в мене донька не спить мала.
Я усе що ти попросила вві сні – взяла.
І для тебе вина холодного налила.
Я на ґанку твоєму сяду, і ти сідай.
За кущами в твоїм саду ще стоїть біда,
заворожують зорі й обвітрений небокрай…
Ось вино та яблука, Саро, розповідай.
Я розчую крізь покоління твої слова,
імена та прізвища піснею наспівай.
Ми не родичі, Саро, з тобою, бачиш, які дива?
Тільки горе твоє бринить, наче ти жива…
Ось полин назбирала, щоб запах стояв густий.
Ось солодкі яблука, ті, що любила ти.
І для доньки твоєї книжка з казок простих…
А у скрині поштовій жовкнуть старі листи.
Я із племені тих, хто загублений був і сам,
і на землю мою знову падають небеса,
наче кара за те, що інші зробили з нами
і за те, що ми опиратися як не знали.
Сара ходить сліди лишаючи на піску.
Я у снах своїх ще не знала її таку:
в сукні білій та пісню веде гірку,
і усі мої вартові вслід за нею крокують.
Так буває, вона приходить до мене в сни,
щоб сказати про те, що немає кінця в війни,
щоб сказати про щастя вирване з доль людських,
як з родинних альбомів вирвані сторінки…
*
а з людського беззахисного хребта
захисний плавець крізь біль пророста
і з очей прозорих – солона вода.
все не просто так.
річка робиться морем, ковтає сіль.
ти й собі у Господа попроси:
із землі та повітря, води й роси…
скільки стане сил.
а стріла полетіла вперед, співа.
час – міцна натягнута тятива.
розбавляй сподіваннями, допивай,
поки ще жива.
після кожного бою нові мерці.
а в живих попереду буде ціль.
не рятують ні пазурі, ні плавці,
тільки… сльози ці.
*
Називай мене на ім’я у облозі гучних ночей,
наче більше ніхто не почує,
наче більше ніхто не причетний,
наче зараз, щоб стало краще і легше,
допоможе моє ім’я.
Наче тільки потрібна я.
В небі сіються рясно зорі й не страшною стає імла.
Я усі обереги, що мала, одному тобі віддала.
Я наказую статись вогнищу, де тобі бракує тепла,
щоб тебе вберегти від зла.
Називай мене на ім’я, наче це наближає день,
наче в нас із тобою щастя більш ніколи ніхто не вкраде́,
наче в нас із тобою на двох ще багато-багато днів!
Називай мене на ім’я! Обіцяй…
обіцяй мені.
Називай мене на ім’я серед відчаю та жалю,
щоб не стало і тіні сумніву в тому,
як я тебе люблю,
як рясніє зірками небо,
як без здобичі йде імла,
що від мене тебе не взяла.
*
Ось тобі випало з нею побути ще.
Усмішок трохи і поцілунків згад.
Нині на диво промовистий зорепад.
Квапся, бо час руйнує живе ущент.
Ось тобі, бачиш, ніч для міцного сну.
Ось тобі трохи зоряного вина.
Кажуть, життя одне. Та й вона одна.
Отже, сьогодні вам обом не заснути.
Гуснуть бажання спогадами у снах,
ти в них навічно — комаха у бурштині.
Очі її знайомі й такі сумні.
Прийде весна, казали, — прийшла весна.
Прийде любов, казали, — забудеш все.
Тільки б торкатись теплих її долонь.
Вечір квітневий шириться і холоне
наче приховує рідне її лице.
Ось тобі випало з нею побути ще.
Де розгубив знайомі усі слова?
Добре, що ти живий.
Добре, що ти жива.
Так від обіймів щемко.
***
.
.
.
(Photo Bruno Kraler, Pexels)
